Павло Гудімов: «Україна — ресурсна країна, але ми досі не навчилися себе показувати»

Чи бачили тоді прогалини в мистецькому полі, які хотіли закрити галереєю чи новим форматом?

Коли я тільки починав робити виставки в «Е-дизайні», це було, скоріше, як перевірка себе: чи мені це справді цікаво. Чи знайду я спільну мову з художниками, чи зможу зробити щось таке, що мене самого захоплює.

А вже десь у 2007 році я дуже чітко усвідомив, що хочу створити інституцію, яка збере навколо себе митців, творчих людей, кураторів, поціновувачів — тих, хто мені близький по духу. І водночас серед них я сам зможу вчитися та реалізовувати свої плани. Мене тоді дуже захоплювали нові підходи до кураторства, які я бачив у європейських інституціях. Хотілося змішувати все — у форматі тематичних виставок. Я намагався не ставити жодних «парканів» і кордонів: якщо ми говоримо про тему, то можна використовувати будь-які артефакти й матеріали.

Цей процес не зупинився досі. Я постійно в потоці створення виставок і колаборацій, але водночас знаходжу час для авторських проєктів, де через мистецтво інших художників створюю власний світ. Цього року, наприклад, була виставка «Навколо кулі». Я аналізував кулю як форму — в геометрії, як символ, як гру, як мистецький об’єкт, у тому числі в архітектурі й дизайні. І навколо цього вибудувалася інсталяція.

Зараз хочу більше уваги приділити дизайну. Думаю про створення простору, де поєднуватимуться сучасне і минуле. Такі теми рідко з’являються в галерейних просторах, бо це складний процес: пошук експонатів, дослідження, робота з матеріалом. Але в мене вже були хороші приклади таких проєктів — виставки, присвячені архітекторам, Івану Левинському, «Імпульс» про будівничого Львова. Саме вони поступово привели мене до архітектури й дизайну як окремого поля інтересу.

Я намагаюся залишатися відкритим до співпраці. Зараз готується великий проєкт на базі Національного музею історії України, куди мене запросили як куратора. Паралельно я став куратором виставки Андрія Зайденковського в Одеському національному музеї. Такі проєкти не дають «закиснути» у власному колі, відкривають нові аудиторії й підтримують відчуття живого, динамічного процесу, де мистецтво постійно виходить за межі себе.

Мені здається, ми не змогли якісно вибудувати момент входження України як повноцінного учасника світового мистецького процесу. Частково через неготовність нашої інфраструктури. Йдеться, зокрема, про відсутність інституцій на кшталт музеїв сучасного мистецтва. Дуже багато речей існувало «в серці», але не було оформлено як продукт: дослідження, книги, каталоги, архіви.

Ми — ресурсна країна з великою кількістю талановитих людей. Але це не завжди подано так, як має бути. Тому й не було великих системних виставок українських художників, які на них заслуговують. Це стосується і сучасних авторів, і класиків. Іван Марчук заслуговує на найкращі музеї світу. Андрій Сагайдаковський, багато інших художників — також. Але такі речі не робляться «з ходу». Для цього потрібні артцентри, галереї, державна участь і фінансування.

Був випадок, коли до міста Києва зверталися із пропозицією долучитися до співфінансування міжнародного проєкту, але відповіді так і не отримали. У результаті його реалізували разом із приватною інституцією, яка повністю взяла на себе витрати на транспортування, логістику та експонування. Це показує, що сьогодні багато чого тримається на приватних ініціативах.

Але якщо ми говоримо про міжнародну репрезентацію, то маємо робити це професійно й гідно. Я переконаний, що українське мистецтво буде представлене в найкращих музеях світу. Для цього потрібно запустити механізм постійної присутності українського мистецтва в міжнародному середовищі. Бо зараз ця присутність усе ще надто мала — і на рівні артринку, і на рівні музейних інституцій.

Ще одне питання про фінансування культури. Як ви оцінюєте ситуацію сьогодні: чи бачите ви зміни на краще в державному підході до фінансування мистецтва і культури?

Останні роки з українським фінансуванням ситуація складна. Є програми, але вони більше спрямовані на підтримку сектору або внутрішньої громадської діяльності. Можна було б це посилити, реально допомагати тим напрямам, які пов’язані з війною, і тим, що є передовим.

Я вважаю, що фінансування має бути. Є Український інститут — це проєкт МЗС. І його задача — максимальний розвиток української культури, але для цього потрібне належне забезпечення. Зараз це маленька команда, і це зовсім не ті масштаби, які потрібні. Бо їхня функція — підсвічувати найкращі українські мистецькі проєкти, допомагати з експортом культури.Фактично це дуже велика робота, яка виконується в дуже скромних ресурсах.

Якщо говорити про нові програми, зараз є президентська програма, яка називається «1000». Вони запросили експертів, я був на презентації в Києві. Це спроба інвестувати в продукт — зокрема, в музичний продукт. Планують також розширення на книжкову сферу у 2026 році.Але навіть якщо це програма на рівні мільярда — мені здається, цього недостатньо. Потрібні більші бюджети.

Держава має забезпечити підтримку інституцій, які вже існують, і тим, які сьогодні фактично тримаються на межі. Можливо, через компенсаційні механізми або додаткові пільги в культурі — це дуже важливо, зокрема податкові пільги. І потрібно максимально створити умови підтримки творчих напрямів, щоб ми могли пройти цей період. Бо ми знаємо, скільки людей виїхало, скільки на фронті. Потрібно готувати нові покоління — у тому числі через освітні програми. Освіта зараз надзвичайно важлива. І загалом потрібно наповнювати енергією дуже виснажений менеджерський і культурний сектор.

Як ви оцінюєте можливість реальних змін у цій системі? І чому, на вашу думку, українці часто краще орієнтуються в іноземному мистецтві, ніж у власному? 

Перший момент — це професійність. Якщо говорити про мистецьку освіту, то сьогодні ми маємо величезну кількість застарілих програм, які давно потребують серйозного оновлення. Теми, пов’язані з цифровими технологіями та сучасним культурним середовищем, розвиваються значно швидше, ніж освітня система. Тому фактично потрібно створювати новий тип освіти.

У вищій школі позитивні зміни часто відбуваються завдяки залученню закордонних викладачів і практиків. Але загалом матеріально-технічна база дуже слабка, а сама система багато в чому залишається спадком радянської моделі. Тому реформа не може бути справою лише освітян — це має бути загальнонаціональна політика із залученням фахівців культури, новими програмами, практичними курсами й сучасними форматами навчання. Для мене принципово важливо, щоб студенти працювали з реальною культурною сферою вже з перших років навчання. Не лише вивчали теорію, а взаємодіяли з інституціями, брали участь у проєктах, бачили, як усе працює на практиці. Водночас я бачу ефективні формати роботи ще зі школи. Ми запускали рок-фестиваль для школярів, робили виставки сучасного мистецтва, освітні програми, екскурсії, зустрічі та майстер-класи. Це створює живий контакт із культурою і працює значно краще за формальне навчання.

Ще одна проблема — комунікативні навички. Багатьом молодим людям складно формулювати власну думку, вести діалог, публічно висловлюватися. Тому важливими є програми, які розвивають мовлення, комунікацію та творче самовираження. Я переконаний, що театральні, музичні й мистецькі практики повинні бути невіддільною частиною освіти. Водночас сама освіта не може залишатися статичною. Дітям потрібні подорожі, виставки, досвід безпосереднього контакту з культурою. Такий досвід значно сильніше впливає, ніж просто навчання за партою. Стара освітня система себе вичерпала. Сьогодні особливо важливо створювати простір для діалогу між поколіннями, передачі досвіду та спільного культурного переживання. Саме це може стати основою для справді якісних змін. Також потрібні програми, які допоможуть ширшому колу людей долучатися до театру, музеїв і культурного життя загалом. Культура має бути не лише доступною, а й природною частиною повсякденного досвіду.

Якщо зазирнути в майбутнє — як ви бачите «Я Галерею» через 5–10 років? 

Я не бачу іншого шляху, ніж поступовий перехід до більш музейного кураторства. «Я Галерея» могла б стати своєрідною естетичною франшизою — проєктом, який розвивається вже з іншими художниками, іншими командами і передає свій досвід далі.

Зараз у нас є мережа галерей і певна система роботи. Мені здається важливим, щоб цей формат міг масштабуватися в інші міста України. Якщо буде запит і надійні партнери, можуть з’являтися нові простори, які працюватимуть на основі вже напрацьованого досвіду.

«Я Галерея» точно буде розвиватися. Можливо, виникатимуть нові формати й нові філії. Але все залежатиме від ресурсу і часу. Я вважаю, що не варто запускати процеси формально. Якщо проєкт перестає тебе переконувати, інколи чесніше його відпустити й рухатися далі.