![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Розкажи мені казку, або вільні школи – запорука вільного суспільства
За даними Асоціації вільних вальдорфських шкіл станом на травень 2020 року, у світі налічується 1214 вальдорфських шкіл. Найбільше їх у Німеччині (252), далі йдуть США (123) та Нідерланди (115). У 2014 році вальдорфська педагогіка набула статус офіційної освітньої програми в Україні, і вже в серпні 2015 року за ініціативою української художниці та вальдорфської вчительки Юлії Марушко була започаткована вальдорфська програма в її рідному Луцьку. У 2020-му році тут вже відкрився перший вальдорфський клас. А ми поспілкувалися з Юлією про те, як вона втілювала мрію свого життя.
Україна потребує більше вільних шкіл. Адже вільні школи ̶ запорука вільного суспільства.
Юлія народилася в Радянському Союзі, коли помер Брежнєв, в школу пішла при Горбачові, а закінчила — в незалежній Україні. „Я донька далекобійника і пам’ятаю дефіцит 90-х років з порожніми холодильниками. Таточко годував нашу з братом фантазію казками, мовляв, по дорозі зустрів зайчика, якому віддав усю їжу. Голос тата, який читає українські народні казки та казки народів світу досі лунає в моїй голові“ — ділиться своїми спогадами Марушко.
Вже з дитинства Юлія хотіла бути вчителькою, потім — журналісткою. Так і склалося, що з радіоведучої й авторки „Радіоказки“ Мишки-Марушки в Луцьку вона стала вальдорфською педагогинею. Саме з мрією заснувати вальдорфську школу в рідному Луцьку Юлія у далекому 2012-му полетіла на навчання у Німеччину. Паралельно почала вести рубрику в місцевій газеті „Слово Волині“, в щотижневих публікаціях та інтерв’ю якої вона розповідала про альтернативну освіту та її роль для дитини та країни. „У мене є мрія — писала Юлія — Вальдорфська школа в рідному Луцьку“. Згодом кожна бабуся в селі запитувала: „Коли вже буде тут така школа?“
Але революція і війна внесли корективи у плани художниці. Переломні події сучасної України — від Революції Гід- ності до окупації Криму і війни з Росією — Юлія записувала в мистецькі щоденники Марушки: „Солдати часу“, „Жінка і війна“, „Анастазис“. Хоча насправді вона хотіла малювати лише дітей. А 15 березня 2015 року на війні загинув Володимир Кочетко́в-Сука́ч — керівник волонтерського проєкту „Аеророзвідка“ з позивним „Чубака“ та ідейний засновник вальдорфської педагогіки в Києві. Смерть Володимира Кочеткова, який був батьком Юліної учениці, спонукнула Марушко до дій, а саме до розвитку вальдорфської освіти на Волині. „Я сконтактувалась з Оленою Кілльґе, вальдорфською вчителькою, яку знала з німецько-українських шкільних обмінів, та з журналісткою Іриною Кунинець, яка взялася за організацію семінару з українського боку.“
Лекторка Олена Кілльґе пригадує: „Я дуже добре пам‘ятаю цей момент. Після смерті Володі у мене був глибокий емоційний порив «воювати», але на тому фронті, де я щось можу рухати. Коли я себе запитала, що робити, що я можу протипоставити цій страшній руйнуючий силі, що я вмію, я зрозуміла, що вмію засновувати школи!“
І вже в серпні 2015-го в Луцьку пройшов перший вальдорфський семінар „Роль школи у соціумі
та педагогіка як мистецтво“. Це стало першою антропософською роботою у Луцьку, яка показала, що нинішній важкий для України час є саме тим моментом, коли важливо робити вчинки з високих ідеалів, з думками про все людство, і що час для альтернативної педагогіки настав (прим. авторки: антропософія — від грецького — мудрість людини — вчення, засноване Рудольфом Штайнером на початку 20-го століття, для розуміння природи, духу і розвитку людини. Антропософія лежить в основі вальдорфської педагогіки).
З цього потужного імпульсу й виникла Луцька вальдорфська ініціатива, яка у 2016 році вже увійшла в Асоціацію вальдорфських українських ініціатив. „Усе це — без державної підтримки, на ентузіазмі моїх друзів, вальдорфських вчителів з Німеччини і Швейцарії, які кожні канікули, протягом наступних років прилітали з семінарами в Луцьк, розворушуючи ентузіазм батьків, знаходячи підтримку небайдужих людей“ — розповідає Юлія.
Сьогодні вальдорфська педагогіка впевнено пускає коріння у Луцьку, в якому вже працює вальдорфський дитячий садок „Диво-сад“, сімейний клуб „Зернятко“, а у 2020-му році відкрився перший вальдорфський клас. Тут працює колегія вчителів з українським та міжнародним досвідом, які впроваджують вальдорфську педагогіку як мистецтво життя. Коло зацікавлених розширюється, і все більше батьків надають перевагу саме цій освітній програмі.
„Моя мрія — реальність. Вона дійсно жива! Час летить як відео в TikTok. Дитинство багатьох дітей проходить не в селі у бабусі, а в електронних гаджетах. Прохання дитини „Розкажи мені казку“ змінилося вимогою „Постав мені вподобайку“. Натомість діти вже „другого першого“ вальдорфського класу слухають народні казки, зібрані Оленою Пчілкою в лісах Волині, почуті в німецьких селах братами Грімм, а також мої авторські казки Мишки-Марушки.
Україна потребує більше вільних шкіл. Адже вільні школи ̶ запорука вільного суспільства. А щодо мене ̶ після дев’яти років проживання в Німеччині я знову віднайшла свій голос, і тепер пишу, ілюструю та розповідаю казки вже німецькою мовою. І нарешті малюю дітей. Я вважаю, що казки необхідні усім. Особливо в найтемніші часи. Весна, що прийшла, буде дуже важка. Це восьма весна від початку війни, і найголовніше не втратити віру в диво. Адже на дитинство під час війни не заслужила жодна людина“
UPD:
5 березня 2022-го року учні з Луцької вальдорфської школи і садку приїхали у Гамбург. Юлія Марушко у співпраці з громадською організацією aubiko e.V. та вальдорфською школою Christophorus зустріли 45 новоприбулих українців та розселили по гостьових родинах. Але люди продовжують прибувати.
„Після весняних канікул діти пішли у школу. Найголовніше для мене ̶ не втрачати жодного шкільного дня. Нині ми ̶ у казковій вальдорфській школі, про яку я мріяла“, ̶ розповідає Юлія. Наразі усі вчителі та вихователі, які тимчасово перебувають у Гамбурзі, мають тільки одне бажання: „Коли небо над Україною знову буде мирним, будемо продовжувати навчання у повному навчальному складі у рідному Луцьку“.
Юлія Марушко висловлює величезну подяку вальдорфській школі Christophorus-Schule Bergstedt та Rudolf-Steiner-Schule Hamburg, в яких під час канікул було надано прихисток та допомогу кожній людині, яка того потребувала.
Довідка: Юлія Марушко — журналістка, художниця, перекладачка, вальдорфська вчителька, казкарка, засновниця мистецької організації ArtMaidan у Гамбурзі, ініціаторка вальдорфського руху на Волині, з літа 2020-го року членкиня Märchenforum Hamburg e.V.
Instagram @art.marushka
Written by Marushko Yuliia
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.
Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...
Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес
Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...