![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Серкан Ерен
24.02.22 о 5-й ранку його телефон почав безперестанно волати. Щосекунди надходили сотні повідомлень та електронних листів. Не було сумніву, що сталося щось справді погане… З того ранку Серкан Ерен та його благодійна організація STELP доставили в Україну понад 1000 тонн гуманітарної допомоги та евакуювали з зон бойових дій понад 1000 осіб.
— Серкане, як ти вирішив заснувати STELP?
— Я потрапив у серйозну, майже смертельну, автомобільну аварію — на хвилину в мене навіть зупинилось серце. Тоді я почав думати по-іншому, і це була перша зміна в моїй свідомості. Друга сталась через кілька років: я запитав себе, в чому моя цінність для суспільства. Жваво дискутуючи з хлопцями, які, на мою думку, мислили неправильно, я зрозумів, що моя цінність для суспільства залишається такою ж нульовою, не дивлячись на моє, як я вважав, правильне мислення. Тож я спонтанно вирішив орендувати фургон та поїхати з приятелем по Балканах, щоб надати будь-яку допомогу дітям, у яких нічого не було. Ця акція викликала резонанс у ЗМІ, що призвело до великої кількості пропозицій, таких як: „У нас є 100 ковдр від IKEA“, „В мене є 200 € — вам потрібно?“. І ми подумали: добре, ми візьмемо все, що дають, і поїдемо у другий тур — на грецькі острови, до яких прибули біженці. На той час я ще був вчителем. Щоразу, як тільки у мене розпочинались шкільні канікули, я рушав у подорож. Таким чином, благодійність набирала обертів, а потім і з’явився STELP.
Зараз ми активно працюємо в 12 країнах на 4 континентах, підтримуючи, наприклад, дітей, які інакше б голодували, або забираємо з вулиць дівчат, яких продали б у борделі. Ну і зараз ми працюємо в Україні.
— Чи можеш ти розповісти більше про вашу місію в Україні?
— Ще не минуло й доби після початку повномасштабної війни, а ми вже були на польсько-українському кордоні з першими двома вантажівками, наповненими гуманітарною допомогою. Картина, яку ми побачили на кордоні, навіки закарбувалась в моїй пам’яті. Тисячі жінок вишикувалися в чергу, щоб залишити країну з немовлятами на руках, міцно тримаючи за руки старших дітей. З речей — пара сумок. За кількасот метрів я побачив татів, які прощалися зі своїми сім’ями — можливо навіть назавжди, тому що вони не знали, коли знову їх побачать та чи побачать взагалі. І коли я подумав, що бачив все і гірше бути не може, ми дістались сходу України. Я ніколи не бачив такої жорстокості до цивільного населення за 6 років своєї роботи: відірвані кінцівки, діти, щойно вбиті бомбою, вантажівки повні трупів… Я був у Бейруті в ніч вибуху — це була найгірша ніч у моєму житті. Але найгірша місія, на якій я був, була дійсно в Україні.
— На жаль, наш світ такий, що в багатьох його куточках терміново потрібна допомога. Як виглядає наступний крок? Як вам наразі вдається працювати над декількома проєктами водночас?
Зараз наша увага повністю зосереджена на Україні, що є добре, тому що людям там дійсно погано і вони потребують допомоги. Але, звичайно, інші проєкти не зникли й паралельне керування ними насправді є великою проблемою. Ми розробили план на рік, але раптом почалась війна, яка потребує негайно надвеликих людських ресурсів. Крім того, багато пожертв, які зараз надходять, призначені саме для України. У майбутньому ми стикнемось із проблемою, тому що багато компаній, які постійно допомагають, вже пожертвували Україні свій бюджет на найближчі 2-3 роки і напевно, не матимуть змоги робити будь-які внески наступним часом.
— Чи означає це, що насправді ви не можете планувати „наступний крок“?
—Допомога для України зараз в пріоритеті. Але варто зазначити, що в інших наших проєктах робота вже досить структурована. Натомість до війни в Україні ми не могли підготуватись, тож вона поставила нас перед зовсім іншими викликами. Звідки взяти пожертви на їжу? Як ми можемо евакуювати людей? Як ми вирішуємо логістику? Наразі нам вдалось створити добру структуру в Україні, але ситуація дуже динамічна і потреби постійно змінюються. Одного тижня не вистачає їжі, наступного — росія нападає на нове місто, людям доводиться тікати, таким чином терміново стають потрібними, наприклад, спальні мішки.
— Що ти хотів би сказати людям у Німеччині?
В Україні є багато героїв, які захищають свою країну. У Білорусі є теж герої, які підривають залізничні колії, тому що вони не підтримують цю війну. Але я не можу терпіти того факту, що суспільство розрізняє лише між героями та боягузами, а посередині нічого немає. Існує багато людей, які не є героями, але й не є боягузами. І коли мати з трьома дітьми каже мені, що не хоче тікати, бо вона та її діти роками будуть вважатися зрадниками Батьківщини, я цього не схвалюю. Люди, які хочуть покинути зону бойових дій, тому що вони хворі чи поранені, або просто тому, що не витримують війни — повинні мати можливість тікати без упереджень з боку суспільства.
— Визнаю, що це досить філософське питання, але в чому для тебе сенс життя?
Мене непокоїть ця надмірна несправедливість з самого моменту народження. Це можна порівняти із складанням певного тесту: 80 балів — ти народився в Штутгарті, 10 балів — ти народився в Ємені. Але до тесту можна підготуватись, і результат залежатиме від тебе, а це реалії. Я нічого для цього не зробив, це був чистий збіг обставин, мені просто пощастило народитись у Шварцвальді. На мою думку, єдине, що виправдовує і може хоч трохи підкорегувати цю несправедливість, це те, що ті, кому пощастило в житті більше, мають піклуватись і допомагати тим, кому пощастило менше. Для мене це єдиний сенс, який я бачу, і якщо тобі так пощастило, а ти нічого не робиш, то ти не зрозумів, про що в житті насправді йдеться.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.
Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...
Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес
Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...