![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Дмитро Шульц: Стоматологія не має втрачати людяність
Родина Дмитра Шульца по материнській лінії походить із невеликого містечка Гросботвар поблизу Людвігсбурга і, як і багато інших німців, на початку 18-го століття змушена була емігрувати в Україну. На узбережжі Азовського моря родина Шульців заснувала громаду „Новий Штутгарт“ та сприяла заснуванню німецької церкви в Бердянську. Попри дві депортації до Казахстану під час двох світових воєн, родина завжди поверталася в Україну і врешті оселилася в Дніпрі. Саме в Дніпровському медичному університеті батьки Дмитра й познайомилися. Вони разом вивчали стоматологію, а в 1991 році емігрували до Німеччини. Дмитро продовжив сімейну традицію і з 2015 року керує власною стоматологічною практикою „Die Dentalfamilie“ у Штутгарті.
Дмитро, чому ти вирішив відкрити власну практику?
Я ще зі студентських років про це мріяв. Стоматологія ― це для мене не просто ремесло чи медицина, а справжнє підприємництво. Створювати щось своє дуже захоплює.
Кожен лікар-стоматолог має свої особисті уявлення щодо власної практики. Якою ти бачив свою?
Я завжди хотів побудувати свою „Стоматологічну родину“ (досл. з нім. „Dentalfamilie“), буквально як і звучить наша назва. З професійної та технічної точки зору, наші пацієнти й так очікують від нас високого професіоналізму. Але створити довірливу сімейну атмосферу між пацієнтами та персоналом можуть далеко не всі підприємства. А я не очікую нічого іншого від місця, де проводжу половину свого життя.
Що було найбільшим викликом перед відкриттям і як справи сьогодні?
У 2015 році я перейняв невеличку практику у Фойєрбаху (прим.: район Штутгарта). Тоді я безпосередньо інвестував у новітні технології. І все, що було можливо, ми зробили разом з родиною та друзями. Приймальню зібрали з Ikea, самі все пофарбували, шпаклювали. У результаті вийшла маленька привітна практика в старовинному стилі будівлі 1950-х років.
Зараз ми збільшились зі 110 м² до 350 м², і цей переїзд також був непростим. Наші сьогоднішні кабінети знаходяться в новому будинку, і інфраструктуру довелося будувати з нуля. Важливо розуміти, що 95% стоматологів наймають за певну ціну спеціальні фірми, які повністю відповідають за архітектуру, планування, технології, матеріали тощо. Їхні послуги можуть сягати мільйонів. Тож як і на початку, я вирішив сам усім координувати, і це не завжди йшло гладко.
Зараз найбільшою проблемою є брак часу, щоб вчасно усіх записати на прийом. Ми тимчасово навіть припиняли приймати нових пацієнтів. Але вже з середини вересня до нашої команди приєднається новий стоматолог Андрій Скрипник, який також приїхав з України.
Яка філософія твоєї практики?
Я хочу продовжити засновувати свою стоматологічну практику на особистих довірливих відносинах між лікарями та пацієнтами. Ми живемо в час, коли медицина стає все більш анонімною. В тренді дедалі великі клініки, оскільки часто лише вони здатні нести постійно наростальні витрати. Однак у цьому процесі часто втрачається людяність. Професія стоматолога вимагає не тільки особливої дрібної моторики й точності, але й чутливості. Навіть в умовах „нездорової“ системи охорони здоров’я ми намагаємося зробити стоматологічну допомогу не тільки якісною, але й доступною.
Наскільки велика твоя команда і за якими критеріями ти її формував?
У 2015 році ми почали уп’ятьох. Станом на вересень 2023 ― нас буде 16. Критерії – працьовитість і бажання вчитися. Тренуємо ми швидко й ретельно. Мої співробітники набирають швидко відповідальності, щоб вміти працювати незалежно. Це авжеж на початку велике навантаження, але на практиці ми маємо одні з найкраще підготовлених спеціалістів у регіоні Штутгарта. Якщо ви витримали нашу підготовку, все, що ще потрібно ― мати почуття гумору, щоб терпіти наші жарти (прим. авторки ― інтерв’ю записувалося у серпні 2023-го року).
Яке найбільше усвідомлення було з часів заснування власної практики?
Потрібен високий рівень стресостійкості та організаційного бачення. Ви вже не просто стоматолог, а підприємець і бюрократичний монстр.
Що змінилося у вашому професійному житті після 24.02.22?
Я ніколи не забуду той день. В мене була якраз нарада з архітекторами, керівництвом будівництва, інженерами тощо. Тоді ми перервали зустріч, я не міг стримати сліз. Я знав, що те, що буде далі, буде жахливим.
Відтоді дні, тижні та місяці стали розмитою плямою. Облаштування практики, поїздки до українського кордону з гуманітарною допомогою та лікуванням українців щосуботи без додаткової оплати. Я також використав багато власних грошей на фонди та проєкти допомоги та допомогу власним родичам і друзям. Це все було на межі моїх можливостей, як у професійному, так і в особистому плані.
Які поради ти б дав майбутнім засновникам практик?
Ці поради були б варті цілої книги. Якщо коротко: ви або маєте чи берете багато грошей і делегуєте іншим компаніям, які прокладають вам шлях, або ви потихеньку здобуваєте ноу-хау самі, паралельно працюючи ще десь.
У будь-якому випадку, це нелегкий шлях)
Професія стоматолога вимагає не тільки особливої дрібної моторики й точності, але й чутливості.
Схожі статті
Розмова з Оксаною Драчковською про інклюзію та літературу
Оксана Драчковська – українська авторка і мама, одна з небагатьох, хто порушує тему інклюзії в дитячих казках. Її книжки «Зайчик-Нестрибайчик та його смілива мама» та «Зайчик-Нестрибайчик подорожує» про особливого Зайчика на кріслі колісному та його маму вийшли...
Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.
Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...
Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес
Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...