![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Виклики воєнного часу для підприємництва в Німеччині та Україні
Вести власний бізнес під час війни нелегко. І неважливо, живеш ти в Україні чи в Німеччині. Як підприємець ти несеш відповідальність за фінансовий успіх, робочі місця, задоволених клієнтів. Як людина ти маєш подолати цю емоційну прірву, в яку за ніч упала вся країна, а з нею й українська діаспора у всьому світі. Герої нашої теми номера поділились у розмові з Gel[:b]lau своїми згадками про перші дні повномасштабного вторгнення, про виклики, в яких опинився їх бізнес та думками щодо буття приватного підприємства.
Євгенія Лесніка багато хто знає перш за все як керівника благодійного фонду S.O.S. Ukraine, який був заснований у Штутгарті на початку повномасштабного вторгнення. Не пройшло й двох діб, як Євген стояв з вантажівкою, заповненою гуманітарною допомогою, на польсько-українському кордоні. З того часу S.O.S. Ukraine відправляє гуманітарку кожного тижня. Але волонтерством Євген займається лише у вільний від роботи час, адже більшу частину часу він є керівником двох компаній.
В Німеччину Євгеній переїхав у 2013, незадовго до Революції Гідності. А вже у 2019 разом зі своїм партнером з України відкрив власний бізнес. Компанія HandHunter UG надає в оренду кухарів та працівників сервісу підприємствам в галузі гастрономічних послуг. „Наша модель бізнесу відштовхувалась від закону, який було прийнято навесні 2020 року. За цим законом, в ЄС був дозволений в’їзд кваліфікованих фахівців з третіх країн. Закон прийняли, але почався локдаун“, — розповідає Євгеній.
З усім тим бізнес вижив, а Євгеній та його партнери мали нагоду вивчити ринок зсередини — не тільки зрозуміти потреби клієнтів, але й опанувати необхідні процеси. Так виникла ідея Blitzcatering — тепер Євгеній, Ігор та Алан пропонують послуги кейтерінгу напряму. З початком Великої війни в Німеччині опинились багато фахівців, і на відміну від вимог, пов’язаних із законом, дозвіл на працю дався новоприбулим доволі простіше. Наразі в Blitzcatering працюють вже три українці. На цьому хлопці не планують зупинятись, і регулярно проводять подальші співбесіди.
„Хоч мова в кухні не дуже важлива, оскільки процеси на кухні й комунікацію з клієнтом під час заходу координує Ігор, ми все одно всім радимо закінчити мовні курси та отримати як мінімум В1“, — каже Євгеній. Адже для тих, кому нема куди повертатись або хто все ж планує і після перемоги шукати себе в Німеччині, мова є квитком у кар’єрний світ.
Маючи досвід ведення власного бізнесу в Україні та в Німеччині, підприємець вважає, що не дивлячись на всесвітньо відому німецьку бюрократію, відкрити підприємство в Німеччині все ж простіше ніж в Україні. Прийшов, заповнив всі формуляри, надав довідки й працюй собі. Але без знання мови та місцевої системи податків навіть і пробувати не варто. Також завжди доречно мати власний капітал на перший час, який не страшно „просадити“.
Поєднувати керівництво двома підприємствами та благодійним фондом нелегко, але Євгеній намагається бачити у всьому позитив. Навіть якщо всі члени S.O.S. Ukraine витрачають свій час безоплатно, а гуманітарної допомоги на складі у Штутгарті все прибуває, і людей, і логістику, і все інше треба організувати. Тут досвід приватного підприємця стає у великій нагоді. Крім того, власний бізнес допомагає рухати вперед соціальні проєкти й таким чином підтримувати Україну.
Власний бізнес, який створює робочі місця, та волонтерство поза його межами — таким хоче бачити українців і Німеччині Євгеній і сам надає приклад.
Надія Прохоренко переїхала в Німеччину з Євпаторії ще у підлітковому віці. Багато років вона працювала менеджеркою проєктів для AMG (Daimler) та Porsche, а у 2021 завдяки своїй любові до випікання кондитерських витворів наважилась відкрити власне кафе веганських страв. „Я вирішила, що або я зроблю цей крок зараз, або жалкуватиму потім все життя“, каже Надія.
Початок видався геть нелегким: Energetic Life, а саме так зветься кафе, відкрився у лютому 2022, буквально за пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення. На той момент головною проблемою бізнесу для Надії було
знайти кваліфікований персонал, а це в Німеч-чині проблема не тільки для молодих, але й для досвідчених рестораторів. Тож мама двох маленьких діточок вставала посеред ночі і їхала на роботу, щоб встигнути напекти продукції до відкриття власноруч.
„Я не могла сконцентруватись ні на чому, плакала вночі, а вдень з посмішкою обслуговувала клієнтів“, згадує Надія. „Я так переймалась долею моєї родини в Україні, друзів та й всіх українців.“
Наступні тижні емоційно можна було б порівняти з американськими гірками: в той самий час, як німецьке суспільство затаїло подих і гроші й певною мірою поставило розваги на паузу, сотні тисяч кваліфікованих працівників перетнули німецький кордон у пошуках безпеки. Волею долі кухар з України, який сам дотримується вегетаріанського харчування, подав своє резюме в Energetic Life. Після цього Надія розмістила оголошення в українській фейсбук-групі й наразі в неї працюють десять українок та українців.
„Я так захоплююсь цими людьми! Вони втратили все та були вимушені почати своє життя з початку. Однак вони заряджені позитивом, мотивацією і пристрастю до справи. Ще й німецьку паралельно встигають вчити“, пишається підприємиця.
Надія зізнається, що мати власний бізнес під час війни нелегко навіть в Німеччині. Але все одно радить не боятися та твердо йти вперед за мрією, адже для неї Energetic Life — це не тільки бізнес, але й можливість розвиватись як у творчому сенсі, так і в особистому: „На жаль, цей світ — досить жорстоке місце, і кризи були, є й будуть. Але своєю роботою я намагаюсь зробити світ моїх гостей трошки привітнішим“.
Більш ніж за 3000 км від Штутгарта, у Дніпрі, підприємець Денис Гладньов з блискавичною швидкістю реагує на виклики воєнного повсякдення. У 2015 році Денис поставив собі питання, що б такого дати своєму синові, щоб було і смачно, і гарної якості. Так виникла „Екоферма“ — мережа крамниць, яка пропонує своїм клієнтам органічні продукти від вітчизняного виробника. Команда „Екоферми“ ретельно відбирає продукцію і стежить за тим, щоб постачальники дотримувались вимог до якості товарів.
За 8 років існування Денис напрацював стабільну мережу постачальників, надійний штаб працівників і до початку повномасштабного вторгнення „Еко-ферма“ мала одинадцять стаціонарних магазинів та інтернет-крамничку. Але в перші дні війни ситуація суттєво похитнулась.
Першою проблемою, яку довелось вирішувати, став персонал. „У нас здебільшого працюють дівчата, яким в середньому по 25 років. Я розумів, що їм страшно і не намагався утримувати, якщо хтось хотів виїхати за кордон. Але з часом деякі повернулись“, — розповідає Денис. Потім, наприкінці березня 2022 року почалась криза з борошном. Ціни зросли майже вдвічі, оскільки все, що було в наявності, було розкуплено, а ось чи буде нове постачання залишалось великим питанням. „У нас своє кондитерське виробництво і відповідно завжди є стратегічний запас борошна. Тож ми почали фасувати по кілограмах і випікати звичайний білий хліб“, — згадує підприємець. Якщо ви, любі читачі, думаєте, що цей хліб опинився на полицях крамниць, то ви майже праві. Свіже випечений хліб працівники „Екоферми“ роздавали безплатно тим, кому потрібно. Так само взимку, коли світла не було три дні, в магазинах „Екоферми“ можна було безкоштовно підзарядити телефон та випити гарячого чаю.
Озираючись на минулу зиму, можна сказати, що команді Дениса відносно пощастило, адже перші генератори Денис придбав заздалегідь. Проте до минулої зими підготуватись було, мабуть, неможливо.
„Тоді кожен паркувальник став «менеджером по генераторах». Модель генератора, яка свого часу коштувала 7.000 грн, з рук продавали по 35.000. У нас багато молочної продукції, вона б вся скисла, тож довелось платити“, — з посмішкою розповідає Денис. Коли ситуація загострилась, він передислокував свій склад у власний будинок, так йому було простіше стежити, щоб морозильні та холодильні камери працювали без перебоїв.
Але не всі питання закінчились відносним хепі-ендом. Один з найважливіших постачальників „Екоферми“ — племзавод „Степовий“ — знаходиться у с. Заповітне Запорізької області, що, на жаль, наразі знаходиться під окупацією. Його голова правління Анатолій Анатолійович Волков перейняв керівницт-во у 1995 році, одразу після структурної реорганізації підприємства і буквально став взірцем того, яким має бути сільське господарство в Україні, а може й у світі. „Ти не уявляєш, як виглядало Заповітне, —піднесено розповідає Денис, — Ти їдеш по трасі й раптом починається рай. Таке гарне селище, наче у кіно. Обов’язково напиши про пана Анатолія, він буквально поставив на ноги всю місцеву громаду. На жаль, вони потрапили під окупацію“. В перші місяці війни „Степовий“ ще намагався постачати продукцію для „Екоферми“, але з червня 2022 року постачання припинились. В серпні 2022 Анатолій Волков пішов з життя, не дочекавшись перемоги.
Не дивлячись на труднощі з постачальниками та логістикою в „Екоферми“ якістю продукції не поступаються. На цей момент з одинадцяти магази-нів залишились вісім, але інтернет-магазин знаходиться в процесі повного перероблення. Мета — відновити можливість доставлення, тепер в нових воєнних реаліях. Тож тим, хто цінує здорове харчування і хоче підтримати національного виробника — завітайте до „Екоферми“
Written by Gerlach Ilona
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.
Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...
Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес
Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...